Апеляція до минулого – природна потреба людських соціумів, і саме тому історія як вміння пам’ятати займає так багато місця у житті сучасної людини. Оскільки ж у стрімкому плині життя людська пам'ять фокусує увагу переважно на яскравих чи драматичних подіях, історія людства постає переважно як історія війн, династичних чвар, деспотичних правителів. Історія розселення і поселень, колонізаційних потоків, міграцій порівняно з політичною історією привертає значно менше дослідницької уваги. Чи не тому ми так мало знаємо про першовитоки міської традиції і про ті особливості, які створили багато у чому відмінні способи життя – міський і сільський?

Міська історія налічує як мінімум 600 століть, історія сільських поселень набагато триваліша. Навряд чи комусь вдасться дізнатися, коли на нашій планеті виникло перше місто, але археологічні дослідження мало не щороку приносять відкриття, які змушують переосмислювати уявлення про роль міст у далекій давнині. Доволі довго вважалося, що "пальму першості" за віком назавжди збережуть за собою унікальні міста на стику африканського й азійського континентів – Єрихон, Ур, Мемфіс, Дамаск. Але нині доведено, що у 3500 р. до н.е., задовго до появи у долині Інду аріїв, тут уже існувала високорозвинута цивілізація із квітучими містами Хараппа та Мохенджо-Даро. В останньому, прекрасно розпланованому місті знайдені рештки каналізації та водогону, яким подавалася вода на другі поверхи будівель.

Міста виникали переважно на берегах річок і на перехрестях караванних шляхів, і від того, наскільки вдало обиралося місце "проживання", величезною мірою залежала їхня доля. Небагато з нині існуючих на планеті міст можуть похвалитися кількатисячолітньою історією. Частіше археологам доводиться видобувати залишки зниклих цивілізацій з-під товщі піску чи попелу, відшукувати їх у джунглях. Інколи їм вдається знайти рештки міст, які довго вважалися витвором фантазії міфотворців – як-от легендарної Трої.

Природа людської допитливості зрозуміла – кожному хотілося б збагнути секрети зниклих у віках матеріальних і духовних культур. Часто ця допитливість живиться відчуттям власних коренів, тими незримими ланцюгами, які пов'язують людину з її "малою батьківщиною". Звичні місця нашого проживання упродовж і впоперек стоптані ногами багатьох поколінь людей, які тяжко працювали, багато воювали, ростили дітей, про щось мріяли. Підняти бодай краєчок завіси над минувшиною – значить осягнути масштаби відстані між минулим і сучасним, усвідомити ціну, заплачену за те, що прийнято іменувати прогресом.

Громадяни України можуть пишатися закоріненістю власної міської традиції, хоч відчувають її здебільшого інтуїтивно, на підсвідомому рівні. Історія нашої країни, розташованої на цивілізаційному роздоріжжі, склалася таким чином, що переважна більшість пам'яток – свідчень нашої непростої історії – зникла у полум’ї воєнних конфліктів, міжусобних чвар, пожеж. Можна, зрозуміло, сполучити із відпочинком на півдні ознайомлення із залишками античних міст – Херсонеса, Ольвії. Але як "розкодувати" таємниці більш ранніх і пізніх часів, заховані у петрогліфах Кам’яної могили, у вражаючих своїми розмірами давніх городищах, курганах, змійових валах? Можливості археології тут величезні, але не безмежні, особливо з врахуванням її сучасного фінансового забезпечення. Але ж і поодинокі здобутки здатні вразити будь-чию уяву. Приміром, уже майже достеменно доведено: на території Миколаєва знайдене описане Гомером місто кіммерійців, приблизно на 500 років старше від Ольвії і всього на тисячу років молодше єгипетських пірамід. Якщо це так, то історію "протоміст" (не просто городищ, а укріплених поселень з валами, ровами, перекидними мостами) слід починати як мінімум від ХІІ – ХІ століть до н.е. Про те, що городище "Дикий сад" було протомістом, імовірно, першою торгівельною факторією малоазійських греків, свідчать виявлені тут археологами залишки трьох храмів, а також система фортифікації рубежу ІІ – І тисячоліть до н.е., вперше досліджена в регіоні степового Причорномор'я. Опосередковано про поселення з розвинутими торговельними зв'язками свідчить і знайдений раніше керамічний диск із символами лінійного письма крито-мікенської епохи. Це єдине степове городище епохи середньої бронзи, розкопане в Україні, проіснувало 200-300 років – аж до переходу до епохи заліза – до ІХ ст. до н.е.1

Безліч дискусій у різні часи велося навколо проблеми походження Києва. Знахідки на його території ( і не лише в центрі, але й на Куренівці, у Пирогові тощо) римських монет ІІ–ІV ст. переконливо свідчать про існування тут розвинутої поселенської культури задовго до 482 р., який вважається для міста "відправною датою". І не так вже й важливо, представники яких народів – сармати, готи, гуни, авари, слов'яни чи нормани – облюбували це місце для своїх осель; можливо, й справді згадки у давньоєвропейському епосі столиці готів вписуються у ранню київську спадщину. Попередника Києва можна шукати серед названих географом ІІ ст. Птоломеєм 10 "городів" уздовж течії Дніпра – можливо, це був Азагарій, Метрополь чи Сар. У візантійського імператора Константина Багрянородного (середина Х ст.) київська фортеця має назву Самбатас. Ймовірно, це і була назва одного з тих поселень, що виникли на місці майбутнього Києва на рубежі нової ери.

Хай там як, але витоки вітчизняної міської традиції варто наполегливо досліджувати, і треба сподіватися, що майбутні археологічні знахідки принесуть ще багато відкриттів. Зуміли ж просто під історичним центром Одеси, на місці сучасного Приморського бульвару, виявити потужний культурний шар VІ – V ст. до н.е. з великим некрополем. І тепер уже можна впевнено говорити про існування тут значного за розмірами античного міста, основна частина якого була поглинута морем.

Ми не так вже й мало знаємо про те, які ідеї надихали наших далеких пращурів, яким богам вони молилися, чого прагнули. В усякому разі уявлення про честь і гідність, патріотизм і зраду у громадян еллінських полісів не набагато відрізнялися від сучасного ідеалу. Свідченням цього може бути текст громадянської присяги жителів Херсонеса і прилеглих міст, який дійшов до нас: "Я буду однодумним щодо спасіння і свободи держави… не віддам нічого нікому, ні елліну, ні варвару, але буду оберігати все це для херсонеського народу. Я не буду скидати демократичний устрій і не дозволю цього тим, хто зраджує і звалює… Я буду служити народові і радити йому найкраще і найсправедливіше для держави та громадян…"2

Значно менше відомостей історія зберегла про повсякденне життя городян і жителів сіл тих давніх часів. Напевно, їм жилося нелегко, бо археологи розкопують здебільшого спалені, раптово покинуті оселі, зруйновані храми й ремісничі майстерні. Не лише природні катаклізми, але й війни, набіги кочівників, епідемії змушували людей залишати обжиті місця і все починати спочатку на новому місці. З часом залишені ними руїни обживалися прибульцями з інших територій, часто іноетнічними. Вітчизняна міська традиція легко простежується на прикладі Білгорода-Дністровського – ЮНЕСКО внесла це місто до списку небагатьох, які зберегли безперервне існування від часів античності до наших днів. Грецька колонія, яка мала, за Плінієм, назву Офіусса, була заснована наприкінці VІ – на початку V ст. до н.е. вихідцями з Мілета. Карбування в місті власної монети, а також знахідка почесного декрету із згадкою Ради, народу, колегій архонтів, свідчать про високий, як на той час, рівень розвитку міста і полісної демократії. Хоч у середині ІІІ ст. до н.е. у Тірі помітні ознаки занепаду, місто не припинило свого існування – ні тоді, коли опинилося в орбіті інтересів Понтійського царства, ні тоді, коли у другій половині І ст. н.е. потрапило під зверхність Риму. Наступні етапи міської традиції пов'язані із заснованим у VІІІ – ІХ ст. слов'янськими племенами уличів і тіверців Білгородом і його розвитком у складі Галицько-Волинського князівства, із генуезьким містом під назвою Монкастро (Маврокастро), молдавською фортецею Четата-Албе, османським Акерманом. До Російської імперії Акерман увійшов за умовами Бухарестського мирного договору 1812 року. На жаль, антична Тіра археологами досліджена менше, ніж приміром, Ольвія. Але про початки міської історії свідчить знайдений тут лапідарний напис з присвятою Аполлону Лікарю, який вважався покровителем мілетських колоністів у Причорномор'ї.

Історію розселень, поселень, локаційних процесів, урбанізаційних хвиль досліджує історична урбаністика – галузь соціогуманітарного знання, яка вивчає історію міст, їх розміщення, історію міського господарства, самоврядування, принципи містобудування тощо; пропонує класифікаційні критерії, які створюють науковий фундамент для віднесення того або іншого населеного пункту до категорії міст і для поділу міст на певні категорії. Сучасна урбаністика іде й далі, досліджуючи урбанізацію як історичний процес підвищення ролі міста у розвитку суспільства – процес, що викликає зміни у соціальній і демографічній структурі суспільства, культурі, способі життя, психології, а також концентрацію форм спілкування3. У фокусі уваги тут перебуває увесь спектр проблем, що стосуються міського способу життя – від дослідження закономірностей переходу від традиційних (доіндустріальних) до урбаністичних (індустріальних і постіндустріальних) форм міського життя до вивчення різних типів міських культур, простеження еволюції соціокультурної стратифікації міського простору, систем управління містами і міського самоврядування, специфічності міської ментальності. В ідеалі історична урбаністика прагне до аналізу міста в його цілісності – як специфічного соціокультурного феномена із власними фазами розвитку, в широкому політичному й ідеологічному контексті. На практиці ж увага фокусується переважно навколо з'ясування неповторних рис окремих міст, які викристалізувалися в процесі їхньої тривалої чи короткої історії та формування системи урбанізаційних атрибутів – від фортифікаційних і культово-релігійних до соціальних і архітектурно-планувальних.

Поступово в окремий науковий напрям оформилася і історія села – в Україні наочним свідченням цього стала двотомна "Історія українського селянства". У суспільній географії утверджується поняття "сільські території" – не тільки як просторовий базис виробництва, але й як історично сформоване середовище людської життєдіяльності. Активно досліджується і "змішаний" тип поселень – сільські урбанізовані зони та ареали, які утворилися навколо великих міст в результаті взаємодії процесів урбанізації й руралізації.

І все ж доводиться визнати, що історія міст і сіл як самодостатній об’єкт наукових рефлексій займає, особливо упродовж останньої чверті століття, непропорційно мало місця у масиві історіографічної продукції. Йдеться насамперед про теорію і методологію містознавства, яке виявилося заручником розпорошення міської проблематики поміж різними галузями наукового знання – історичного, соціологічного, культурологічного, демографічного, екологічного, політико-управлінського і ряду інших. Несправедливо було б твердити, що історія міст і сіл України не була в полі дослідницької уваги – досить згадати хоча б "Історію міст і сіл Української РСР". Але так сталося, що прорив, пов'язаний із виданням упродовж 1967-1974 рр. 26-томного корпусу краєзнавчих нарисів про області, міста, села, не був своєчасно підкріплений такими теоретико-методологічними розробками з проблем регіоналістики й урбаністики, які б відповідали рівню новітніх наукових знань. Тому суспільний резонанс і політико-виховний вплив видання, відзначеного Державною премією СРСР в галузі науки і техніки, виявилися більш вагомими, ніж його когнітивний потенціал.

Сказаним ніякою мірою не хочу применшити результат зусиль майже 100-тисячного колективу ентузіастів, які упродовж 8 років створили повний літопис минулого України крізь призму населених місць і цим, за оцінкою керівника головної редакційної колегії видання П.Тронька, започаткували новий напрям в історіографії. Будь-чию уяву здатні вразити наведені ним цифри – загальний обсяг видання 2361,3 др. аркушів, 9659 статей і довідок про міста, селища міського типу й села, понад 9 тис. ілюстрацій, 620 карт і картосхем. За оцінкою Президента АН України Б.Патона, здійснено було справжній науковий подвиг, велику справу з наукової й політичної точки зору4.

Але минув час, зник з політичної арени Радянський Союз, у незалежній Україні переосмислено історіографічні канони. Породжені умовами тоталітарної системи вади історичного знання усвідомлені і поступово усуваються. А це означає, що історію розселення і поселень сьогодні треба писати по-іншому, на новій джерельній базі і головне – на новому теоретико-методологічному рівні, що насамперед передбачає відмову від подієво-лінійних підходів, телеологічності, етноцентризму.

Про вади описових краєзнавчих підходів написано вже чимало. Якщо оцінювати з погляду сьогодення багатотомну "Історію міст і сіл Української РСР", не можна не визнати: складна мозаїка міського життя, не кажучи вже про уривчасті відомості про більшість сіл, не складалася в єдину картину, за якою можна було б побачити характерні особливості соціальної організації на різних історичних етапах. Нариси про міста і села, написані за єдиним шаблоном, були позбавлені тих ознак genius loci ("духу місця"), які роблять кожне з них неповторним, із своєю "аурою" і своїм колоритом.

Заідеологізованість радянських суспільних наук, на яку зазвичай посилаються як на причину безликості містознавчих студій, прояснює багато, але далеко не все. Попри безліч різних – докладних і лаконічних – "життєписів" міст концептуалізація містознавства в Радянському Союзі так і не відбулася.

Налаштованість на те, що історія міста – це лише віхи його розвитку від часу виникнення з акцентом на історії господарства і переліком найбільш помітних подій і найвідоміших постатей, міцно утвердилася у вітчизняному краєзнавстві, яке мало в радянські часи вудчутну державну підтримку і виявилося здатним, в умовах практичної відсутності історичної урбаністики, "поглинути" містознавчу проблематику. Це призвело, в кінцевому підсумку, до гальмування системного погляду на місто як складну соціокультурну систему і до утворення майже неперехідного бар'єру між дослідниками міської історичної спадщини і тими фахівцями, яким належало займатися моделюванням міського середовища і проектуванням міст. Погляд на місто лише як на об'єкт сторонніх впливів, а не як на своєрідний колективний суб'єкт із власними функціями й відповідними механізмами самоорганізації й самозбереження, і донині відчутно гальмує процес формування міської історії як субдисципліни із власним предметним полем, специфічними дослідницькими методами.

Обнадійливі явища стосовно зміни погляду на місто з'явилися на рубежі тисячоліть, коли небачені темпи зростання міських агломерацій змусили світову наукову спільноту впритул зайнятися проблемами моделювання й прогнозування міського розвитку. Саме в цей час традиційні парадигми історичної науки зазнали помітного тиску модернізаційних та постмодерністських підходів і суттєво оновилися. Історичної урбаністики як узагальнюючого комплексного знання про міста і їх роль в ієрархічній глобальній системі це торкнулося тією мірою, якою у контексті "нової наукової революції" відбувалося збагачення історіографічних практик соціологічними підходами та антропологічним баченням. У поєднанні із кризою універсалістських світоглядних настанов це породило стійкий інтерес до проблем співвідношення глобальної, регіональної, локальної історії і появи оновлених просторових версій історичного процесу, які тепер базуються на бінокулярному баченні центр-периферійних відносин і поглибленому аналізі ролі великих міст у розвитку світової цивілізації, а також на відтворенні "живого" образу міста як складної динамічної цілісності.

Вихід порівняльного містознавства за межі описовості і включення його на міждисциплінарній основі у контекст взаємодій у глобалізованому світі здатен істотно розширити його суспільний вплив. Однак міждисциплінарність має свої пастки, породжуючи, поміж іншим, небезпеку своєрідної "недодисциплінарності". Надзвичайно складно скоординувати, не кажучи вже про узгодження, зусилля істориків і політологів, економістів і географів, демографів і екологів, фахівців з теорії управління, культурології, соціальної психології і багатьох інших дисциплін, які, кожний своїми методами, досліджують теорію містознавства й історію міст. Мабуть, саме тому важко говорити про історичну урбаністику як сформовану субдисципліну або принаймні як про систему методів і методик дослідження міської історії.

Сучасна філософія урбанізму ґрунтується на освоєнні наукою величезного досвіду міського розвитку і спробах осягнути сутність міста як соціокультурної цілісності. Але, якщо дійти до суті, то навіть саме поняття "місто" від більш загального терміну "поселення" належним чином не відсепароване. Перші теоретики урбанізму О.Тьєрі, Ф.Гізо визначали місто на основі розрізнення промислового і аграрного виробництва. У марксизмі акцент робився на відокремленні ремесла від землеробства. У культурології увагу привертають насамперед особливості міського ландшафту. Нині почастішали спроби вводити в систему міських ознак градацію між багатством і бідністю. Все це суттєві риси міста як найбільш "просунутого" типу поселень. Утім, як буде показано далі, жодна з них, взята окремо, не відображає ані характер міського способу життя, ані специфічну ауру міської культури. Визначення міста повинні ґрунтуватися на аналізі різних його функцій, але навіть найдосконаліші серед них не вільні від своєрідної "мозаїчності".

Слово "місто" в європейських мовах ("city", "citta", "cite", "ciudad") походить від латинського civitas – цивільний. Згідно Європейської хартії міст (1992), існують дві концепції міста – як археологічного, топографічного, містобудівного осередку людської життєдіяльності і як історичного та юридичного явища, яке забезпечує фундаментальне ядро (фокус) суспільного життя. У світовій та вітчизняній практиці міста розглядаються як осередки економічного, науково-технічного і культурного поступу і водночас як локальні суспільно-територіальні системи, центри регіональних територіальних комплексів. Існує безліч різних підходів до визначення міста – від соціально-економічних до політико-правових, від топографічних до соціально-психологічних. При цьому не оспорюється хіба що бачення середньовічного інтелектуала Ісидора Севільського: "міста – це не камені, а люди". У цьому лаконічному визначенні й справді якнайточніше відображена суть міського організму, який створюється людьми і для людей. А, отже, у визначеннях міста слід виходити насамперед від способів самоорганізації городян і їх специфічної самосвідомості. Хоча, якщо орієнтуватися на домінуючі у науковій спільноті визнання, вичерпне визначення міста дати неможливо. Дехто саме з цієї неможливості виводить кризу сучасної урбаністики.

Стан сучасних наукових знань про міста хвилює фахівців багатьох країн – як з точки зору осмислення шляхів забезпечення оптимальних умов для життєдіяльності сучасних міських соціумів, так і з погляду на місто як центр матеріальної і духовної культури, соціокультурний феномен, що організує простір локальної історії. Сучасні глобалізаційні процеси зробили міста не лише економічними й політичними, але й потужними інформаційними й комунікаційними центрами, які обумовлюють темпоритм розвитку сучасної цивілізації. Звідси підвищена увага до процесів становлення міст як адміністративно-територіальних утворень і проблем управління ними. Розвиток механізмів міського менеджменту уже потрапив у сферу наукових зацікавлень, і є підстави прогнозувати, що ця сфера управлінської діяльності надалі привертатиме ще більшу увагу. А проте у загальну теорію міського розвитку проблеми управління містами поки що належним чином не вписуються.

Потреба у системі знань про місто як соціокультурну цілісність і комплексному баченні проблем міського розвитку відчувається дедалі гостріше. Місто як найвища цінність культури потребує ефективного захисту, а його неможливо забезпечити без вдумливого з'ясування циклів і епох у міському розвитку, особливостей різних типів міст, культурного віку і траєкторій удосконалення кожного з них. Не доводиться вже говорити про те, що відсутність серйозних наукових розробок про вплив процесів урбанізації на самопочуття людини і здатність соціумів до самоорганізації справляє виразний гальмівний вплив на регіональну і культурну політику тих держав, які не надають серйозного значення осмисленню суті сучасного урбанізму.

Чому ж за наявності величезного масиву літератури про окремі міста та історію їх життєдіяльності на різних етапах ми не спостерігаємо переходу кількості в якість – створення цілісної теорії та історії містознавства? Спробу дати найпростішу відповідь на це запитання можна відшукати у спадщині відомого російського містознавця, пізніше професора Флорентійського університету М.Оттокара. Досліджуючи середньовічні міста, він доводив: будь-яка "універсальна схема" розвитку міст хибуватиме на таку усередненість, яка межує з вибудовою "світу привидів". Будь-яке місто – унікальне і неповторне, і обов'язок вченого – не відшукувати загальні закономірності, а відтворювати індивідуальне обличчя кожного окремого міста із залученням даних географії, статистики, психології. Інакше "запозичуються, по суті, лише зовнішні формули, які дістають зовсім різне значення залежно від контексту, у який потрапляють"5.

Міркування цілком слушне, адже кожне місто являє собою складний сплав надто різнорідних форм суспільної самоорганізації, не кажучи вже про вплив різноспрямованих політичних чинників і зовнішнього тиску. Але чи може бути продуктивним погляд на міську історію виключно як на історію окремих міських організмів? Хоч якими різними шляхами ішли міські спільноти до досягнення нинішнього статусу, існує і досить легко простежується залежність їхнього розвитку від тієї системи центр-периферійних відносин, яка склалася у даній державі. А без розуміння того, чим було міське середовище в різних соціальних умовах і за різних політичних режимів, неможливо вибудувати надійний каркас і для аналізу відправних віх історії конкретного міста.

Одну з причин обмалі праць із теорії та історії містознавства слід бачити у масштабності й багатогранності проблеми міста як такої. Автору чи колективу авторів, який поставить перед собою завдання створити універсальну теорію міста, доведеться занурюватися у майже безмежний простір інформації з різних галузей наукового знання – історії й культурної антропології, соціології й політології, суспільної географії й екології, економіки і права, містобудування й архітектури, теорії комунікацій та імагології. Спроба відомого російського містознавця О.Лоли створити комплексну працю про сучасне місто і стан наукового осмислення його проблем6 вражає широтою підходів – на думку автора, містознавство ("градоведение") повинне включати 10 базових галузей діяльності і залучати висновки 23 наукових дисциплін. Однак навіть у такому форматі монографія О.Лоли дає більш-менш цілісне уявлення лише про сучасне російське місто. Проблеми міської історії зачіпаються лише побіжно й фрагментарно.

Нарешті, не можна не помічати того загального негативного впливу на стан містознавства, який справили "формаційні" теорії радянських суспільних наук. Спрощені пояснювальні схеми настільки звузили методологічну базу наукового пошуку, що проблеми міста як цілісності надовго зникли з поля зору істориків. Створені на рубежі ХХ і ХХІ ст. класичні праці М.Вебера з проблем містознавства, якими закладалася нова філософія урбанізму, радянська наука відверто ігнорувала – не в останню чергу тому, що Вебер схилявся до трактування соціальних відносин на російському просторі як належних до "азіатського типу". Веберівська "розуміюча соціологія", яка відштовхувалася від пошуку повторюваних інституційних форм і моделей соціальної поведінки, як і запропонована ним універсальна макросоціологічна теорія раціоналізації, в СРСР, схоже, нікого не зацікавили. А катаклізми буремного ХХ століття, коли спільноти науковців були роз'єднані як фронтами й кордонами, так і майже неперехідними бар'єрами ідеологій, аж ніяк не сприяли розвитку наукової компаративістики, в тому числі і у сфері містознавчих студій.

Упродовж майже півстоліття – з 20-х до 70-х рр. – містознавство в СРСР по суті не мало самостійного наукового статусу, існуючи у вигляді одного з напрямів історії архітектури та своєрідного додатку до політичної, соціально-економічної історії та історії культури. Його роль зводилася переважно до постачання ілюстрацій до ходульних тез про "об'єктивні закономірності" розвитку суспільства, "ліквідації істотних відмінностей між містом і селом" тощо. Втрачена була традиція публікації статистичних описів міст, започаткована ще у ХVІІІ ст., досліджень стану народонаселення, промислових переписів, щорічних "Списків фабрик і заводів", збірників "Статистика Российской империи", "Ежегодник России" тощо. Ті статистичні видання, які мали в УРСР їх замінити ("Народне господарство УРСР", "Україна"), виходили нерегулярно і не були порівняльними в розрізі кількох років. У статистичних виданнях вміщувалася жорстко регламентована та препарована інформація – виключно та, яка мала ілюструвати переваги соціалістичного ладу. Міста як такі взагалі перестали бути об'єктом статистики.

Перші, досить несміливі спроби розробляти "непідняту цілину" теоретичного містознавства простежуються у радянських суспільних науках, починаючи з 70-х рр. Проте домінуючі уявлення про місто як центр у мережі розселення і про урбанізацію як планомірний процес розвитку міст за умов індустріалізації істотних змін не зазнали. Лише у 90-х рр., під впливом значних геополітичних зрушень на планеті і потужних глобалізаційних процесів, місто починає розглядатися як складний соціокультурний організм, який дзеркально відображає соціальну, демографічну структуру соціуму і його духовність. Урбанізаційний процес постає як універсальна цілісність, яку формують поміж іншим і міфологізовані образи міст, і відповідні психологічні стереотипи. Утім, хоч наголос постійно робився на системності у розумінні міста, саме системності урбаністиці якраз і не вистачало. Економісти фокусували увагу на проблемах соціально-економічного розвитку, географи – на просторовому розміщенні міст і міських ландшафтах, екологи – на загрозах забруднення міського середовища, історики – на містобудівній спадщині. Перші кроки назустріч один одному, зроблені Б.Хоревим, Г.Лаппо, В.Глазичевим, А.Гутновим, у кращому випадку лише закладали фундамент для дослідження міста як певної цілісності7.

Незалежні держави, що виникли на пострадянському просторі, зіткнулися з безліччю гострих містознавчих проблем, які мали не лише суто пізнавальний, науковий, але й політичний підтекст. Однією з найгостріших виявилася проблема першовитоків міської традиції і міського літочислення. Усталена практика – датувати застування міста за першою згадкою у джерелах – багатократно довела свою, так би мовити, небездоганність. Адже між виникненням міста і потраплянням його назви в літописи чи хроніки могли проходити десятиріччя, зрештою, такої згадки могло взагалі не виявитися. До того ж ступінь збереженості джерел в Україні такий, що до нашого часу не дійшли в оригінальному вигляді навіть літописи, які створювалися у київських монастирях.

За таких умов, здавалося б, і не варто дошукуватися в літописах точної дати утворення того або іншого міста, а орієнтуватися на ті віхи, які з високою достовірністю засвідчують його міський статус, приміром, на дату надання місту магдебурзького права. Але на заваді здоровому глузду часто стає притаманна українській ментальності традиція "задавнення", бодай і штучно, своєї історії. А ще – підтримувана державою практика відзначення міських ювілеїв, яка перетворила "круглі дати" у джерело пристойних фінансових інвестицій. Внаслідок цього місцеві посадові особи відшукують найменшу можливість наблизити ювілей, не зупиняючись інколи перед відвертою міфотворчістю. Оприлюднення у 2001 р. затвердженого Кабміном списку історичних населених місць на певний час загальмувало величезну кількість звертань у вищі інстанції і наукові установи з приводу перегляду дат заснування міст. Останнім часом усталені дати знов дедалі частіше ставляться під сумнів. Певні підстави для цього є, оскільки список складався фахівцями Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури й містобудування на основі значною мірою застарілих на той час відомостей "Історії міст і сіл Української РСР" – навіть без серйозних фахових консультацій і обговорень на рівні Інституту історії України НАН України.

Очевидною є необхідність вироблення бодай орієнтовних критеріїв визначення віку міст. Але це не єдине і навіть не головне серед тих завдань, які постають перед містознавцями і теоретиками-руралістами у світлі викликів ХХІ століття. Йдеться і про створення наукової типології міст і сіл, і про критерії віднесення населених пунктів до розряду історичних, і про чітку концептуалізацію локальної історії.

У світлі сказаного Інститут історії України НАН України розпочав роботу над проектом "Історична урбаністика: теорія містознавства і методика літочислення". Не йдеться, зрозуміло, про дослідження всього комплексу проблем історичного містознавства, оскільки такі його напрямки, як історія містобудування й архітектури, історія пам'яткоохоронної діяльності, історія окремих населених пунктів вже дістали задовільне висвітлення. Не торкатимемося і прикметних особливостей урбаністичного топосу, образів міст і відповідних міфоритуальних систем – це здебільшого царина культурології та літературознавства. Пріоритетним для пропонованого проекту є дослідження міського простору у теоретико-методологічній площині, вироблення основ сучасного містознавства як міждисциплінарного наукового напряму із використанням світового досвіду, розробка наукових критеріїв типології міст.

Насамперед належить визначитися із системою понять, визначальних для історії розселення і поселень, починаючи з основоположного поняття "місто". Як це не дивно, але навіть задовільну відповідь на питання "що таке місто?" у сучасних енциклопедіях та словниках знайти неможливо. Нині у світовій практиці до категорії міст прийнято відносити поселення, що мають понад 12 тис. мешканців, коли більша їх частина зайнята несільськогосподарським виробництвом. Втім, єдиного, загальноприйнятого визначення міста поки що не запропонувала жодна з наук, які ними займаються. Економісти критерієм міста вважають характер основного джерела засобів існування населення, географи – морфологічні особливості території, соціологи – наявність і функціонування окремого міського співтовариства. Критерії поділу населення на міське і сільське в різних країнах різні і не завжди чітко визначені.

В Україні пропонувані у підручниках і посібниках визначення міста лишаються доволі неконкретними і не вільними від "класичних" радянських підходів. Приміром, у підручнику "Соціологія" (К., 2003) В.Городяненка місто визначається як "історико-конкретна, соціально-просторова форма існування суспільства, яка виникла внаслідок відокремлення ремесла від сільського господарства і є специфічною поселенською структурою". У визначенні фахівців із соціально-економічної географії "місто – це населений пункт з певною чисельністю населення, що виконує промислові, організаційно-господарські, управлінські, культурні, транспортні та інші функції, переважна більшість жителів якого зайнята поза сільським господарством"8.

Історики, як правило, уникають загальних дефініцій міста, зосереджуючись, як правило, на проблемах містобудування та історії архітектури, а також пам'яткознавства. Хоч поняття "історичний населений пункт" узаконене у вітчизняному законодавстві, ані чіткої дефініції "історичне місто", ані загальноприйнятих критеріїв віднесення населених пунктів до числа історичних досі не запропоновано.

Типологічні характеристики українських міст теж потребують більш чіткого визначення. Тут містознавцям можуть стати у нагоді підходи, запропоновані ще на початку минулого століття М.Вебером. Видатний німецький соціолог, філософ, історик, економіст був по суті першим, хто наважився розглянути місто як соціально-географічний феномен, у всій складності його системоутворюючих ознак і у процесі його тривалої еволюції на різних континентах. При цьому йому вдалося вирішити цілий ряд взаємопов'язаних завдань – дати узагальнену дефініцію міста як суспільного явища, прояснити обставини виникнення міст, простежити роль глобальної цивілізаційної матриці їхнього розвитку, створити узагальнену типологію міст.

Про місто в економічному сенсі Вебер вважав можливим говорити лише у тому разі, якщо місцеве населення задовольняє суттєву частину свого щоденного економічного попиту на місцевому ринку, причому значною мірою предметами, виробленими або купленими для збуту місцевим населенням. Кожне місто в цьому сенсі є "ринковим місцем", "ринковим поселенням". Зрозуміло, що одночасно воно може бути місцеперебуванням князя, мати свій ойкос як економічний центр, бути осередком ярмаркової торгівлі.

У нашому контексті особливо цікавим уявляється погляд М.Вебера щодо розміщення поняття "місто" в ряду політичних понять. З цієї точки зору місто може розглядатися як до певної міри автономний союз, громада з особливим політичними і адміністративними установами. Різниця між економічним і політико-адміністративним визначенням міста для Вебера принципова – бо лише в останньому сенсі місту належить особлива міська територія. Для міста як економічної категорії головним способом регулювання прибутковості є домоволодіння, а земля тут є лише додатком. Адміністративна ж роль міста значною мірою визначається територією. Прикметною ознакою західного міста Вебер вважає синойкізм (від гр. sinoikismos – спільне поселення) – об'єднання на ґрунті не обов'язково спільного проживання на певній території, але завжди у формі громадського союзу – із спільним культом і спільними інтересами9.

Не менш цікаву теорію міста запропонував у другій половині ХХ ст. норвезький політолог С.Роккан. Порівнюючи конгломерат самоврядних міських общин Месопотамії і централізовану імперію єгипетських фараонів, Роккан доходить цікавого висновку: уже в ті часи створений людьми інститут міста стояв вище, ніж природний поділ суспільства на сім'ї і клани. При цьому шляхи розвитку міст за месопотамським і єгипетським зразком були докорінно відмінні і представляли два різні напрями територіальної експансії. Лояльність міста першого типу неможливо завоювати силою, бо носієм його суверенітету є збори громадян. У другому випадку формується династичний центр в умовах сільськогосподарської цивілізації, і соціальної активності у міських центрах не спостерігається. Месопотамський тип превалював у великому районі від Індії до Середземномор'я і північніше, в Європі. Єгипетський має паралелі у Китаї, у кочових імперіях Центральної Азії, у деяких мусульманських державах і в Росії10.

С.Роккан простежив три основні чинники в історії Західної Європи: рівень розвитку мережі міст, сила державоутворюючих центрів і спротив культурній уніфікації й стандартизації. Ці три чинники, переплітаючись, створили подиву гідну різнобарвність політичних систем. Віддаль між державоутворюючими центрами і головними торговими шляхами істотно впливає на тип державного устрою – чим вона більша, тим сильніша влада столиці; чим менша – тим рівномірніше розподіляються ресурси між містами і тим сильнішими виявляються їхні власні територіально-адміністративні функції. Території, розташовані на сході й заході від серединного "міського пояса" (city belt), виявилися у своїй більшості виразно централізованими, бо не відчували сильної конкуренції з боку міст, наближених до торгових шляхів. У районі Середземномор'я, навпаки, сильний вплив міст-держав утруднив формування домінуючих центрів і ускладнив процес становлення національних держав. Центри багатства увійшли в суперечність із носіями політичної волі, зробивши Італію й Німеччину "запізнілими націями". Так створювалася основа для "Європи міст-держав"11.

Неважко помітити, що логіка Роккана цілком придатна і для аналізу еволюції міських поселень на українському просторі. На початковому етапі своєї історії Русь розвивалася як система міст – за месопотамським типом, і це забезпечувало територіальну цілісність держави. Потрапивши у залежність від Золотої Орди, вона була включена в іншу систему центр-периферійних відносин, вибудовуваними за канонами підданства (єгипетський тип). Надалі у складі ВКЛ її міста повернулися на одну з периферійних європейських орбіт. Але пізніше, з середини ХVІІ ст., вони значною мірою втратили свій креативний потенціал у складі жорстко централізованої Російської держави і "клаптикової" Австро-Угорської імперії. Історичний шанс розвитку за поліцефалічною моделлю був втрачений і в Гетьманщині, і в Галичині12.

Існують різні теорії виникнення міст: вотчинна (міста – центри феодальних маєтків), общинна (міста виростають із сільських громад на основі розвитку ремесел і торгівлі), соборна (міста виникають як укріплені пункти для захисту від зовнішнього ворога), політико-правова (міста насаджуються згори як територіально-управлінські центри) тощо. Усі ці підходи мають право на існування, але продуктивніше розглядати різні чинники містоутворення у сукупності, як це робив уже неодноразово згадуваний М.Вебер. Міста могли виникати як оборонні форпости або як фіскальні центри, але у будь-якому випадку процес розмежування міста і села ішов насамперед по лінії відмежування ремесел і торгівлі від землеробства і розвитку ринкових відносин.

Якщо говорити про ту систему розселення, яка сформувалася на Русі і потім відтворювалася у певних своїх зразках і на литовсько-польському просторі, то вона несла на собі виразні оборонні ознаки. Політика землеосвоєння – і та, що задавалася "згори", і та, що формувалася знизу – мала "фронтирний" характер. Поселення були конче потрібні на кордоні зі степом, але саме тут вони виявлялися надзвичайно вразливими перед натиском кочівників. Ті, які мали шанси вистояти, чимось нагадували римський лімес – з таким комплексом укріплень-фортець, який мав водночас забезпечувати взаємообмін між містом і його сільськогосподарською округою. Однак ситуація нестабільності виразно тиснула на свідомість городян, тим більше, що численні оборонні споруди, рови, вали, під'їзні шляхи їм доводилося зводити власними руками і на власний кошт, без належного технічного оснащення. Тому фортеці, виграючи в міцності, часто програвали в розумінні елементарної зручності. Коли, рятуючись від ворога, в них скупчувалися великі маси людей з околиць, міста ставали розсадниками епідемій і гинули як під натиском зовнішніх сил, так і від внутрішніх негараздів.

Теоретичні підходи Вебера і Роккана не тільки допомагають у визначенні чітких дефініцій раннього міського поселення (місто – центр локальної економіки, ринок, фортеця, союз громадян із власними ознаками самоврядування, релігійний центр), але й визначають орієнтири для розв’язання болючої для України проблеми першовитоків міської традиції, у тому числі і міського літочислення. Адже далеко не кожне поселення з числа тих, які згадані у літописах, можна відносити до категорії міст. Оскільки нашому Центру теоретико-методологічних проблем історичної регіоналістики часто доводиться виступати арбітром у суперечках щодо віку міст, ми пропонуємо дотримуватися у датуванні таких орієнтовних підходів:

1. Сам по собі факт наявності (навіть за умови фіксації в літопису) сталого поселення не є аргументом для визначення віку міста. Поселення вважається містом, якщо має якісь укріплення, оборонні споруди, рови, вали тощо. Уявити давньоруське місто без них в умовах постійних війн і набігів кочівників практично неможливо – воно просто не вижило б. Отже, місто – насамперед фортеця, "бург" у європейському розумінні.

2. Місто – не просто поселення, а центр певної округи, який виконує щодо неї цілком визначені – військові, адміністративні, економічні функції. Не можна вважати містом навіть велике поселення, якщо воно не є господарським комплексом, зайнятим поміж іншим переробкою і споживанням того, що виробляють навколишні села. Та й навряд чи можливо уявити собі таке місто в умовах панування натурального господарства, коли основну масу споживчих цінностей давала земля.

3. Містом визнається лише таке поселення, яке має відмінний від сільського уклад життя. Не йдеться, зрозуміло, про вже відкинуті історичною наукою критерії відмежування міста (як центру ремесла і торгівлі) від села, зайнятого землеробством. Давньоруські міста, як було показано вище, довго зберігали напіваграрний характер. Але місто не може існувати без власної системи управління, редистрибутивної і податкової систем, і саме ці системи відрізняють його від більш примітивних сільських.

4. Варто розрізняти поняття "утворення міста" і "заснування міста" з врахуванням різних етапів генези і розвитку поселень. Про заснування міста можна говорити на основі відповідного правового акту, який фіксує початок будівництва. Заснування міста – правова категорія, утворення – історична. Зміст останньої може визначатися не лише конкретними правовими документами, але сукупністю непрямих свідчень джерел. При цьому мають братися до уваги безперервний розвиток поселення з моменту виникнення, а також час виникнення його історичного центру і час поглинення ним тих поселень, які виникли раніше і первісно не входили до складу його території.

Список історичних населених місць фіксує дати заснування; за відсутності відповідних правових актів вони можуть бути лише приблизними. Поняття "утворення міста" у контексті становлення давньоруської міської традиції більш прийнятне, бо має в своїй основі процес, а не результат.

"Заснування" не обов'язково передує "утворенню" і навпаки. В ідеалі після виникнення поселення як ядра подальшого міського розвитку починається складний, не завжди лінійний, процес містоутворення. Але, особливо на пізніших стадіях міського розвитку, часто бувало і так, що на основі вже існуючого поселення з політичних чи інших причин формувався новий міський організм, і його конституювання відбувалося за допомогою відповідного правового акту. У такому разі заснування може розглядатися як початок нового етапу у розвитку міської традиції. Якщо після відповідного правового унормування радикально змінюються архітектурно-планувальне вирішення міського ландшафту і соціальна структура міста, можна говорити про лише опосередкований зв'язок "старого" і "нового" міст.

Коли виникають труднощі з атрибуцією історичного континуїтету (наступності, спадкоємності) у розвитку міст, що мають різні назви, належать до різних культурних типів, варто насамперед намагатися встановити: 1) чи мають обидва міста спільне територіально-географічне ядро; 2) чи не переривалася міська традиція внаслідок якихось внутрішніх криз, зовнішніх завоювань до такої міри, що нове місто з попереднім не мало безпосереднього зв'язку; 3) чи можна вважати місто-попередник якимсь військовим, адміністративним чи економічним центром щодо своєї округи, здатним започаткувати концентрацію навколо себе людського потенціалу; 4) чи зберегло місто-наступник у своїй історичній пам'яті відчуття спадкоємності. Зрозуміло, що ані універсальних рецептів, ані рекомендацій на всі випадки життя у цій делікатній сфері чекати не доводиться. І ніколи не можна бути до кінця упевненим, що спадкоємність двох міст, виниклих під впливом різних колонізаційних потоків, є історично сформованою, а не "уявленою".

Більшість середньовічних міст засвідчувала своє право на існування, дістаючи від володаря держави чи великого феодала своєрідну "метрику" – локаційний привілей. При належній збереженості джерел цей акт можна датувати і заодно чіткіше розмежовувати поняття "утворення міста" і "заснування міста". Поняттям "локаційний процес" (від лат. locatio – заснування) позначається стадіальність у розвитку міського поселення – від прийняття кимось рішення про закладення міського осередку до забезпечення його нормального функціонування.

Розрізняють три різновиди міської локації – правову, просторову й управлінську. Перша фіксує правовий статус, який дає змогу зарахувати майбутнє поселення до розряду міст і, отже, є точкою відліку заснування міста. Друга є закріпленим у джерелах процесом розпланування, заселення й господарського освоєння міської території і дає уявлення про утворення міста. Третя, як правило, містить відомості про підлеглість міста і зміни в його статусі із набуттям магдебургії чи іншого права. Ці три етапи у розвитку міських поселень на прикладі Волині ХVІ – першої половини ХVІІ ст. простежив А.Заяць.

Аналіз міських привілеїв – найпродуктивніший шлях простеження еволюції міської традиції періоду середньовіччя і раннього нового часу, який відкриває нові можливості для екохронографії. За А.Заяцем, поселення, яке діставало таку "міську метрику", ставало нібито законнонародженим містом13. Хоч багато міст згадуються у джерелах значно раніше, ніж вони дістали такі привілеї, часто саме останні визначають офіційні дати отримання міського статусу і дають, як правило, уявлення про той чи інший різновид міського права.

Однією з найскладніших в історичній урбаністиці є проблема типологізації міст. Поняття "тип" досить рідко використовується у містознавстві, хоч, здавалося б, методологія типологічного порівняння міст на основі критеріїв подібності та відмінності уже належним чином відпрацьована. У вітчизняному історичному містознавстві найчастіше застосовується типологізація міст "за епохами" – щодо типологічної приналежності міста поділяються на архаїчні та античні, середньовічні, сучасні. Як вважає В.Бабюх, архаїчні та античні міста з погляду сучасної урбаністичної традиції "не дотягують" до статусу міст, оскільки переважна більшість їх населення була зайнята в сільському господарстві. Але все залежить від тих критеріїв, якими окреслюється поняття "міста". Приміром, пряма "прив’язка" середньовічних міст до "закріплення феодальних відносин в суспільстві" хибує на спрощення. Більш чітким є критерій юридичного надання статусу міста, але далеко не кожне місто має свою "метрику". Більшість європейських міст веде своє літочислення за наявністю об’єктивних ознак, які роблять поселення міським – появою торгівлі, адміністрації, комунікацій14. Не краще стоїть справа з виробленням узагальненої ідеал-типової моделі міста для кожного регіону і кожного періоду, а також із пошуком методів типологізації та ідентифікацій міських спільнот. Історико-часовий та ландшафтно-географічний підходи допомагають долати обмеженість формаційних схем, але дають не так вже й багато орієнтирів для визначення належності тієї чи іншої міської структури до певного історичного типу суспільства (традиційного, індустріального чи постіндустріального).

Найпростіша типологізація міст, яка уявлялася прийнятною ще у 80-х рр. минулого століття – за розмірами і функціональним призначенням – нині визначається недостатньою, невідповідною новим реаліям. Але й нові підходи (приміром, із застосуванням кластерного аналізу міських переписів радянського часу) теж не дістали поширення. Поділ країн на моноцефальні й поліцефальні за ознакою домінування одного великого чи кількох міст також не знайшов в Україні прикладного застосування.

Загалом у вітчизняній історичній урбаністиці співіснують і конкурують кілька підходів – геоурбаністичний, історико-подієвий, історико-культурний, історико-топографічний, управлінський, історико-регіональний та ін. Проте вони слабо узгоджуються між собою, що дає підставу фахівцям говорити про певну хаотичність у розробці міської проблематики. Ґрунтовно досліджується історія великих міст – Києва, Львова, Одеси, Дніпропетровська, Харкова, але існує певна невідповідність між глибиною дослідження містобудівної практики і ступенем поетапного осмислення міської історії у контексті урбанізаційних процесів і центр-периферійних внутрідержавних відносин.

Серйозною науковою (ймовірно, що у перспективі також і практичною) проблемою для вітчизняної історичної урбаністики є розрізнення понять "місто" і "містечко" ("селище міського типу"). Якісь чіткі критерії тут відсутні. У джерелах ХV – ХVІ ст. поняття "место", "замок", "город", "местечко" вживалися зазвичай як однопорядкові. І.Крип'якевич вважав містечком невелике поселення землеробського характеру із наявністю розвинутих ремесел, яке служило місцем торгів чи ярмарків. Застосовував він і поняття "мале місто", але виразної грані між ним і містечком не проводив. Критерієм розмежування містечок і сіл у Крип'якевича виступає характер повинностей – жителі містечок не повинні були відробляти панщину, а лише сплачувати чинш. Для містечок і міст критерій переважно кількісний – 500 дворів чи будинків. П.Сас пропонує для розрізнення міст і містечок як соціально-економічний, так і адміністративний критерії. Міста повинні були мати принаймні кілька десятків ремісників, торговців, мешканців, які займалися промислами, а також бути важливими адміністративно-політичними центрами (зокрема повітовими). Спільною і для міст, і для містечок була наявність оборонних укріплень15.

Не менш назрілою є проблема дослідження відмінних ритмів міської і сільської історії і розмежування цих двох субдисицплін. Ми звикли розглядати історію міст і сіл у своєрідній нерозчленованій єдності, і для прикладних і науково-просвітницьких цілей такий підхід (застосований і у даному дослідницькому проекті) цілком виправданий. Але ж очевидно, що міські й сільські спільноти – це два різні, навіть гостро відмінні типи групової самоідентифікації. Локальні соціокультурні простори, якими є міста й села, виступають у ролі структуроутворюючих начал для двох відмінних типів самоорганізації. Міській субкультурі притаманний потяг до інновацій, сільській – авторитет традиції. А, отже, постає необхідність пошуку часто невидимих, розмитих меж між містом і селом, з одного боку, і міською і сільською історією, з другого.

При всій самоочевидності відмінностей між містом і селом провести чітку грань між цими двома поняттями часто буває непросто. Давньоруські джерела зафіксували наявність різного роду поселень – стольних градів і волосних центрів, передмість і городків, городців і городищ, погостів, слобід, сіл, селищ, вісей тощо, причому часто ці поняття вживалися як взаємозамінні. На думку П.Толочка, при всій непорушності тези про місто як осередок концентрації ремесла й торгівлі відмежувати міста ХІІ – ХІІІ ст. від сіл не завжди вдається (звідси і введений ним термін "аграрно-феодальні міста")16.

Капіталістична доба в історії України теж не зруйнувала своєрідну гібридність міського й сільського способів життя. У Галичині розвиток промисловості потягнув за собою ріст міст, але вчорашні села перетворювалися здебільшого на т.зв. "сільські міста", де неземлеробські й землеробські заняття населення співіснували. Водночас набув поширення новий поселенський тип – т.зв. присілки. Тут освоювалися нові види господарської діяльності – виробництво скла, заліза, смоли, але територіально присілки належали до сіл і підпорядковувалися їм адміністративно. Промисловість Донбасу й Півдня розвивалася настільки швидкими темпами, що розвиток міської інфраструктури за нею не встигав, і більшість робітників, зайнятих у гірничій та металообробній галузях, жила в навколишніх селах. Якщо не вони самі, то їхні сім'ї займалися там землеробською працею.

Зрештою і сьогодні провести чітку розмежувальну межу між містом і селом не завжди можна. Існує поняття "аграрне місто"; досить обґрунтованою є думка, що з поглибленням глобалізаційно-інтеграційних процесів умовна відстань між міськими й сільськими територіальними утвореннями скорочується під впливом перерозподілу трудових ресурсів, переміщень населення, спільних громад тощо. Зростає питома вага т.зв. аграрних міст – цим терміном позначається особливий тип сільсько-міських поселень. На відміну від сільських урбанізованих зон та ареалів цьому типу притаманна переважно втрата міського обличчя під впливом процесів руралізації як наслідку послаблення агропромислової інтеграції. Закриття у невеликих містах промислових та транспортних підприємств зазвичай призводить до того, що за способом життя вони мало чим відрізняються від сіл. За О.Павловим, такі "аграрні міста" вже не в змозі виступати стабільним інтегруючим центром щодо навколишніх сіл, що зводять їх на статус маргінальних територій17.

Специфіка форм поселення в Україні, за оцінками фахівців з теорії управління, досліджується в Україні недостатньою мірою. Хоча у "Генеральній схемі планування території України", затвердженій відповідним законом від 7 лютого 2002 р., завдання перспективного розвитку для населених пунктів різного типу визначаються окремо, у науковій літературі цей диференційований підхід майже не простежується18. Класифікація типів поселення відбувається за ознаками поділу на ті, що мають адміністративне значення (адміністративні центри) і ті, що його не мають. Поділ населених пунктів на міські й сільські доволі умовний. До перших відносять міста та селища міського типу, до других – села та селища. На 2004 р. каркас системи розселення в Україні утворювали 453 міста, 887 селищ міського типу і 28612 сіл, що розташовані у 490 адміністративних районах19.

Навряд чи хтось здатен врозумливо пояснити, чому Угнів, який станом на 2007 р. має лише 999 жителів, вважається містом, а Острів того ж Сокальського району на Львівщині, що має 1849 чол. населення, є селом. Програють у даному випадку угнівчани, тому що тарифи на комунальні послуги у сільській місцевості значно нижчі, ніж у містах. Але не лише вони – адже у 43 містах Львівщини (без Львова) проживає всього лиш 675 тис. чол., тобто на 1 місто припадає трохи більше 15 тис. чол. Для порівняння наведемо дані по Луганській області – тут без обласного центру 36 міст, в яких проживає 1 340 тис. чол. (37 тис. чол. в розрахунку на одне місто)20.

Умовність поділу поселень на міста, селища міського типу та села – проблема не лише українська. Російський політолог В.Каганський справедливо звертає увагу на те, що ніхто переконливо не довів, чому саме ці три типи поселень мають статус інституційних одиниць. Розміри, спеціалізація, функціональне призначення міст надто відмінні – від величезних, тяжіючих до агломерацій мільйонників до моновиробничих поселень закритого типу. Автор доводить, що "реальна єдність статусної категорії "місто" може і повинна проблематизуватися й оспорюватися принаймні з двох різних сторін. По-перше, різноманітність усередині цієї статусної сукупності настільки велика, що їй не може відповідати ніяка єдина діяльність, ніяке єдине нормування, соціальне й адміністративне проектування; багато які з адміністративних міст ні в якому розумінні – крім статусу – містами не є. По-друге, ці адміністративні одиниці дуже різною мірою цілісні – від цілком реальних поселень до випадків, коли містом вважається або частина іншого поселення, або кілька фактично окремих поселень, або якийсь фрагмент, статус якого зовсім не ясний"21. Українська практика цей висновок повністю підтверджує. На територіях 64 міст обласного значення є ще 202 інші адміністративно-територіальні одиниці із своїми органами місцевого самоврядування22.

Отже, у дослідників місько-сільського континууму попереду ще багато роботи, і без вироблення пізнавальних моделей міста і села тут навряд чи можна обійтися. На наш погляд, в основу їх розрізнення варто насамперед покласти критерії корпоративності. Корпоративність на основі спільності станових, професійних чи духовних інтересів – головна ознака міського способу життя, яка проглядається від часів середньовіччя. Її основні ознаки – замкнутість та наявність формально-правових відносин, регламентованих обов’язковими для виконання приписами, кодексами, статутами. Всередині корпорації існувала жорстка ієрархія, яка загалом вписувалася в існуючу у даному соціумі систему владних відносин. За типом корпорації утворювалися гільдії, цехи, братства, рицарські ордени. Об’єднували корпорації переважно не ідеї, а інтереси, які розглядалися як певний ресурс, за доступ до якого велася постійна боротьба.

Соціальна модель села також будувалася на спільному інтересі, але тут визначальним був принцип великої сім'ї, із спільною відповідальністю і круговою порукою. "Домінанта колективу" і "гуртова" основа життєдіяльності сприяли консолідації громад і допомагали їм виживати у неймовірно складних умовах. Але на відміну від міських корпорацій, які стимулювали дух підприємництва й самореалізації, сільські громади були оплотом традиціоналізму з усіма його негативними сторонами – схильністю до пасивності, патріархальної замкнутості, архаїчними уявленнями про зрівняльну справедливість. Утім, саме село виступає охоронцем традиції, соціальної пам'яті, і у цьому розумінні його суспільну роль неможливо переоцінити.

Моделювання міської історії у її сучасному баченні має базуватися на розгляді міста як складної геокультурної системи, у нерозривній єдності її територіально-географічних, архітектурно-планувальних, соціально-економічних, духовних вимірів. Аналіз життєстійкості кожного міста має виходити із дослідження рівня виконуваних ним функцій. Функція життєзабезпечення включає використання ресурсного і людського потенціалу міста для задоволення життєвих потреб мешканців. Інтегративна функція конкретизується як забезпечення цілісності духовного простору, налагодження систем комунікації, легітимація цінностей і норм, схвалюваних міським соціумом. Функція диференціації реалізується в процесі регулювання соціально-професійної структури городян з визначенням статусу окремих груп. Владно-регулятивна виступає як сполучення механізмів управління й самоврядування. Охоронна функція пов'язана із забезпеченням зв'язку поколінь шляхом збереження і підтримання у належному стані зосереджених у містах величезних культурних надбань.

У контексті оптимальної реалізації останньої функції надзвичайно вадливим є чітке визначення дефініцій "історичний населений пункт", "історичне місто". У прийнятій 1987 р. Міжнародною радою з питань пам'яток та визначних місць при ЮНЕСКО "Міжнародній хартії про охорону історичних міст" наголошується на завданнях охорони міської культурної спадщини, того "образу міста", який склався упродовж тисячоліть. Проте чіткої дефініції "історичне місто" Хартія не містить.

Скільки ж історичних населених пунктів існує в Україні? До недавнього часу на це запитання неможливо було дістати чітку відповідь. У колишній Українській РСР існувало кілька офіційних списків історичних міст, їх число коливалося від 19 до 375. 24 листопада 1976 р. Рада міністрів УРСР затвердила перелік 39 старовинних міст та інших поселень, "що мають пам'ятники історії, археології, містобудування і архітектури" і зобов'язала облвиконкоми виділити відповідні охоронні зони і забезпечити їх впорядкування. Підготовлений Державним науково-дослідним інститутом теорії та історії архітектури та містобудування на початку 90-х рр. список історичних міст та селищ міського типу містив назви 431 історичного поселення. Кінець розбіжностям було покладено постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р., якою затверджено Список історичних населених місць України (міста і селища міського типу) у кількості 401.

Методологічні принципи і критерії віднесення тих чи інших населених пунктів до категорії "історичних міст", "історичних сіл" в Україні відпрацьовувалися в ході роботи по створенню багатотомної "Історії міст і сіл". У наступні роки, в процесі переосмислення історичної спадщини нашого народу, ці критерії неодноразово уточнювалися. Нині прийнято до категорії історичних відносити всі міста, історія яких налічує понад 300 років, а також всі обласні центри України як такі, що несуть у собі великий культурний потенціал. Зберігається і принцип індивідуального підходу до визначення статусу історичного міста.

Втім, питання критеріїв віднесення того чи іншого населеного пункту до категорії історичних міст не зняте повністю і після затвердження Кабміном Списку історичних населених місць. Адже в цьому списку є нинішні селища міського типу, які у свій час були містами. Чи правомірно, приміром, відносити до історичних міст Гурзуф, Брацлав, Галич, Любар і багато інших селищ міського типу, які сьогодні не потрапляють у категорію міст? Очевидно, що поняття "історичне місто" потребує додаткового унормування; у багатьох випадках це поняття виявиться ширшим, ніж поняття "місто".

На нашу думку, під поняття "історичне місто" мають підпадати ті населені пункти незалежно від їх нинішнього статусу, які акумулюють успадковані від минулого неперехідні соціокультурні цінності, вирізняються автентичністю і оригінальною планувальною структурою, мають власний неповторний образ, що накладає відбиток на всі аспекти їхньої життєдіяльності. Найбільш загальні критерії віднесення населених пунктів до категорії історичних міст мають враховувати його вік, наявність визначних історико-культурних пам'яток, його роль як політичного і духовного центру для прилеглої території на певному історичному етапі.

Очевидною є потреба надати історичному містознавству нового дихання – насамперед шляхом координації зусиль істориків, археологів, фахівців у галузі містобудування та архітектури, географів, краєзнавців навколо створення принципово нової системи обліку пам'яток та наукового опрацювання різнопланової текстової та відеографічної інформації про історичні міста. Уявляється надзвичайно важливим, щоб історичне місто розглядалося не лише як комплекс пам'яток, але й як живий організм з цілісним, притаманним лише йому, історико-культурним образом, особливостями ментальності тощо. Історична інформативність міста цілковито залежатиме від того, наскільки точно буде відтворено характер взаємозв'язків містобудівної спадщини, природного оточення і життєдіяльності людини на різних історичних етапах. Належить визначитися з типологією історичних міст, простежити специфічність їх типових ознак.

Зрозуміло, що зусиль одних лише істориків і пам’яткоохоронців для збереження неповторної аури історичних міст і унормування їх статусу недостатньо. Щоб охорона цих міст і наукове дослідження зосередженої в них історико-культурної спадщини були дійовими, турбота про історичні міста мусить стати невід’ємною складовою частиною регіональної політики і сучасного містобудування. Освоєнню будь-якої ділянки міської території має передувати передпроектна історико-культурна експертиза з обов’язковим вивченням даних про функції, зонування, благоустрій і характер забудови в минулому, про визначні події, пов’язані з цим місцем, про видатних людей, які тут мешкали. Тільки за цієї умови ризик зруйнування комунікативності та видовищності міського простору буде зведений до мінімуму.

Чимало належить зробити і для наукового осмислення проблематики історичних міст та для популяризації наукових знань про історичне міське середовище. Особливу увагу слід звернути на необхідність ширшого застосування в працях з історії міст специфічних методик, що їх пропонують спеціальні історичні дисципліни. Йдеться, зокрема, про більш повне використання можливостей історичної бібліографії та інформатики, про ширше залучення етнографічних та археологічних джерел, здобутків соціолінгвістики, історичної географії, генеалогії, геральдики, нумізматики тощо.

Історичні міста – своєрідні згустки позитивної енергії, залишені нам у спадок нашими пращурами. В ній закодовані секрети оптимальної взаємодії людини і довкілля, нев’янучої у віках краси. Турбота про історичні міста і пропаганда їх безцінних надбань – це турбота про вічність і продовження нашого буття в ній.